Осінь приходить...

                                                Осінь приходить...

Осінь завжди зачаровує серце людини незбагненністю кольорів і відтінків,  а ще дивовижною неповторністю краси природи. Кожен день не схожий на попередній. Він дивує, дарує нові кольори і форми, тривожить сумними звуками і подіями, бо кожного дня відбуваються зміни. То небо синє-синє, безмежне і бездонне, то пливуть по ньому дивні хмарки, то стало воно сірим і сумним, задощило густим дощиком, все втратило свої кольори, то знову засміялося сонце з висоти, розфарбувало дивосвіт і зігріло все довкола, ніби літо повернулося... Заблищать павутинки бабиного літа і натягнуться між гіллям, мов срібні струни, а вітер зачепить їх і зазвучить чарівна симфонія осені. А піднімеш голову вгору, там пташки летять у вирій і сумно стає на душі. А за ними вслід злітає жовте, червоне, багряне, руде листячко, воно танцює в парі з вітром, тільки не судилося йому довго літати... Опускається на землю, лягає, ще пошумить під ногами, закінчить свою останню пісню і... Осінь приходить... Тривожно і сумно, щемливо і якось незбагненно дивно. Чому? А хто знає? Прощатись завжди сумно,  і з красою навколишнього світу прощатися також шкода. Тому й сумно, тривожно і щемливо. А в школі в такі дні проходить осінній бал, бо кожна молода душа трепетно відчуває красу навколишнього світу, то як же не оспівати її, не зробити казку з отої дивовижної краси, яка тебе оточує... 

    Красива осінь вишиває клени...

Ліна Костенко

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси – як вино.

Ворони п'ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним? Чорним все одно.